Коли рвонув 4-й реактор на ЧАЕС, Олександру Наумову, нині полковнику міліції у відставці та заслуженому журналістові України, довелося провести чимало днів у зоні, просякнутій радіоактивністю. Діставшись дому, він пообіцяв доньці, що ніколи не повернеться до Чорнобиля. Навіть маленька дівчинка зрозуміла, що події на станції назавжди зіпсували йому життя. Здоров'я, друзі - все це відібрала аварія. Але, виходить, що той же Чорнобиль допомагає жити далі. Олександр знову повертається туди, щоб заново осмислити й усвідомити події 1986 року. Тож журналіст порушив свою обіцянку доньці. Порушив заради мети: донести людям через свої фотографії та статті масштаби тієї катастрофи. А головне - розповісти про героїв, які зупинили страшного ядерного монстра і які й нині продовжують боротися з бідою, ім'я якій - радіація. На жаль, і про тих, і про інших дедалі більше забувають…

Інформаційний вакуум

Олександр Наумов потрапив у зону, постраждалу від радіації, в перші дні після аварії. Втім, про те, що сталася страшна катастрофа, тоді знало лише вузьке коло посвячених. Згадуючи той день сьогодні, полковник міліції й досі дивується, як можна було замовчувати інформацію про трагедію планетарного значення. Журналіст, а на той час інструктор політичної частини в ЛВ на ст. Київ-Пасажирський, не знав нічого про справжні обставини аварії. Єдине, що було відоме: тривога - не навчальна. Інтуїція підказувала, що ситуація вкрай небезпечна. Та єдиною офіційною відповіддю на будь-які запити була: "Інформація перевіряється". Здавалося, наче ЧАЕС знаходилася десь у товщі геологічних порід і до неї ніяк не могли докопатися…

Олександр Наумов мав зібрати добровольців і їхати в саму гущину подій. "Знайшлися ненормальні, котрі поїхали зі мною", - трохи з сумом, трохи з подивом пригадує журналіст. З його статей відомо й те, як він відраджував молодих чоловіків, у яких ще не було дітей: він не хотів наражати їх на небезпеку залишитися без нащадків.

Події тих днів назавжди стали для Олександра Наумова темою номер один. Тоді він був одним із ліквідаторів, рятував життя мирних жителів, намагався убезпечити своїх колег. У той час не надто замислювався над тим, чому сталася аварія та до яких глобальних наслідків вона призведе. Хіба міг хтось подумати, що потерпілим людям із зони лиха не дозволять виїхати на лікування за кордон, щоб не псувати імідж країни? Або що радянським лікарям категорично заборонять ставити діагноз "гостра променева хвороба"? А з холодильників Київської області та Києва почнуть вивозити радіоактивне м'ясо, розвозити його по СРСР та за інструкцією додавати по 10% до ковбаси? Або ж про те, що це була вже не перша аварія? (Перша сталася ще 1982 року, після чого у Прип'яті, Чорнобилі та найближчих селах значно підвищився радіаційний фон.) Ці факти Олександр Наумов добуває, ретельно вивчаючи розсек-речені архіви часів Радянського Союзу, які вже викладені у вільному доступі в Інтернеті на сайті СБУ, але якими майже ніхто не цікавиться.

За участі Олександра Вікторовича також створено документальний фільм "Відлуння", який демонструється в Києві в Національному музеї "Чорнобиль". Його фотографії за всі роки "прогулянок" зоною лиха не раз експонувалися на виставках у різних містах України та Європи. Понад сотня документальних свідчень історії складають експозицію, передану Наумовим у дар відділенню променевої патології Центрального госпіталю МВС.

Життя до міліцейського життя

Олександр Вікторович народився в родині військовослужбовців. Батько постійно служив десь далеко: то Корею захищав, то іншу чиюсь батьківщину… Син не те щоб не розумів тата, але торувати його шлях точно не хотів. Загалом, як кожний звичайний підліток, він просто не мав жодної конкретної мети. На моє запитання, ким він планував бути, просто й чесно відповів: "Та байдики я хотів бити!" Однак над хлопцем та його братом-близнюком нависла "проблема": за велінням батька, вони мали вступати до військового училища. Та хіба міг Наумов-старший вслідкувати за двома шибайголовами, весь час перебуваючи у відрядженнях? Тож, скориставшись моментом, коли батько створював нову бригаду ППО в Одеському військовому окрузі, брати вступили до Інституту фізичної культури й успішно його закінчили. Втім, після цього все одно довелося йти в армію. За примхою долі Олександр разом із братом потрапив у бригаду, де якраз колись служив їхній батько.

Служба йшла нормально, без ексцесів. Менш як за рік вийшов наказ: комуністи з вищою освітою - на вихід! Так брати - обидва були з партквитками - потрапили до Одеського артилерійського училища. Навчальний курс проходили екстерном. По закінченні отримали значок "ВУ": військове училище. Цю абревіатуру Олександр Наумов нині зі сміхом розшифровує як "вроде бы учился". Вже отримавши лейтенантські погони, він ще деякий час служив у дивізіоні. Але скориставшись першою нагодою, чкурнув звідти.

Повернувшись у Київ, Олександр Вікторович викладав на кафедрі фізичного виховання у КНУ імені Тараса Шевченка. Заслужив на довіру й був переведений на роботу до райкому комсомолу, а потім і до міськкому. За якийсь час постав вибір: або їхати світ за очі десь на кордон СРСР замполітом будівельного батальйону, або ж іти на політроботи в органи внутрішніх справ. "Отак і вляпався…" - сміючись, розповідає заслужений журналіст України.

"Бомба" від журналіста

Наумов служив у Києві, Чорнобилі. Потім потрапив до ЛВ на ст. Київ-Пасажирський. Згодом його призначили начальником інспекції у справах неповнолітніх, а після цього - заступником начальника розшуку. Потім виконував обов'язки заступника начальника відділу з ПВР - аж до 1986 року.

Писати став на початку 1980-х. Особливо подобалось розповідати про геройські вчинки міліціонерів. Гонорар за одну таку замітку тоді становив 2,34 карбованця. "Саме стільки тоді пляшка горілки коштувала", - жартує Олександр Вікторович. Пізніше, після Чорнобильських подій, статті Наумова зарясніли не лише у відомчій пресі, а й у різних цивільних газетах та журналах. Його публікації можна було прочитати в популярних виданнях того часу. Багато матеріалів виходило й на сторінках "Іменем Закону", тоді ще - "Радянського міліціонера".

Тож не дивно, що 1992 року Олександр Вікторович, який на той час служив у підрозділі, що охороняв атомну електростанцію, підійшов до начальника політуправління й заявив, що хоче працювати у прес-службі. На запитання, чи є він журналістом, Наумов, не роздумуючи, відповів: "Ні, але я дуже талановитий офіцер". У той час якраз приїхало 44 вантажівки з гуманітарною допомогою, тож яке рішення прийме керівництво залежало від того, як він висвітлить цю подію. "Опублікував інформацію, де тільки міг: усі регіональні газети були заповнені моїми репортажами. Так і потрапив до прес-служби МВС", - розповідає заслужений журналіст України Наумов.

У Центрі громадських зв'язків (нині - Управління зв'язків із громадськістю) Міністерства внутрішніх справ він став одним із найактивніших працівників: їздив до Чорнобиля, якого багато хто боявся як вогню, співпрацював з УБОЗом. Завдяки радіостанції, що ловила міліцейську хвилю, Наумов дізнавався про найгучніші події і прибував на місце пригоди чи не першим.

Так, коли в Гостомелі розбився літак, Олександр Наумов був упевнений, що він просто зобов'язаний потрапити туди і з'ясувати все до найменших подробиць. Тож, зустрівши біля аеропорту машину, в якій їхав генерал, журналіст просто вскочив у неї, пояснивши, що йому "підказали": вони мають їхати разом. На запитання генерала: "Хто підказав?" Олександр Вікторович цілком серйозно відповів: "Внутрішній голос".

Журналіст не міг примиритися із усталеною практикою цивільних видань лаяти міліцію й багато писав про роботу вартових порядку, намагаючись розповісти, чим насправді вони займаються. З помилок чи недоліків системи в суспільстві зазвичай роздмухували сенсацію. При цьому ніхто не згадував про те, що міліціонери щодня ходять по лезу бритви. Взяти хоча б працівників вибухотехнічної служби, які постійно ризикують життям.

Олександр разом із оператором відзняв чотири сюжети про розмінування, працюючи пліч-о-пліч із саперами й піддаючи своє життя смертельній небезпеці нарівні з ними. Репортаж швидко розійшовся телевізійними каналами, відкриваючи людям нову грань міліцейської роботи.

Апокаліптичний гумор

Завдяки регулярним подорожам у 30-кілометрову зону Олександр Наумов досконало вивчив "понівечену" радіацією територію. Він знає всі "плями" й "чисті" стежки. Йому відомо, де і скільки можна перебувати, щоб не отримати зайву дозу рентгенів. Саме тому до нього звертається багато медіа-працівників, яким потрібна не просто інформація про ЧАЕС, а особисті враження, котрі може дати лише прогулянка закинутими, оповитими невидимим павутинням "немирного" атома, містами та селищами. Він провів чимало журналістів зоною лиха, зокрема й іноземців, які знімали документальні фільми чи сюжети. Та Олександр Наумов вивчив не лише саму землю, він добре розуміється й на психології тих, хто ступає на неї.

…Біля атракціонів Прип'яті знімальна група стикнулася з проблемою. Часу обмаль, а зйомкам заважають туристи, яких привіз екскурсійний автобус. Пояснити їм, що документальний фільм набагато цінніший за любительські фото на тлі заіржавілого "чортового колеса", складно, адже за поїздку екскурсанти викладають по 500 гривень. Наумов взявся швидко очистити кадр. І просто поклав свій дозиметр на каналізаційний люк. Показник одразу ж стрибнув угору. За хвилину вся екскурсійна група вже обступила тісним колом люк, фотографуючи дозиметр…

Або ще один випадок. Німецький фотограф зажадав від Наумова показати йому… радіацію. Пояснення, що вона тут повсюдно, нею пронизане повітря, журналіста не задовольнило. Тоді Наумов запропонував покласти дозиметра під будь-яку ялинку поруч. Іноземець так і вчинив. Показник приладу та гість з-за кордону підскочили разом. Фотограф із асистентом миттєво кинулися до автобуса й вийшли з нього лише одягнуті хімзахисні костюми та респіратори.

Інша ситуація, яка повторювалася кожного походу до зони, довела, що український менталітет не підвладний жодній силі. Так, багато знімальних груп марно вмовляли тих чи інших осіб, які живуть чи працюють поблизу ЧАЕС, дати інтерв'ю. Всі вперто відмахувались від камер, а то й лаялися… Олександр Наумов у таких випадках пояснював, як діяти. Після двадцяти баксів чи євро з рук іноземних журналістів на обличчях "наших" з'являлися усмішки, а в кореспондентів - розлогі інтерв'ю. З одного боку - це смішно, з іншого - цілком зрозуміло: будь-яка праця має оплачуватися, тим більше в Чорнобильській зоні, де панує безробіття.

Олександр Наумов став заслуженим журналістом 2001 року, а 2005-го залишив ДЗГ. З того часу працює "на вільних хлібах". Останніми роками дедалі більше часу присвячує інтернетвиданням, а також своєму власному проектові - сайту, присвяченому Чорнобильській трагедії та всьому пов'язаному з нею. Журналіст втомився від байдужості держави до долі ліквідаторів та потерпілих від аварії на ЧАЕС. Тож він робить усе, що в його силах, аби трагедія не покрилася пилом забуття. Головне - щоб про тих, хто віддав своє здоров'я задля порятунку інших, згадували не тільки на роковини трагедії. Щоб вони, нарешті, отримали обіцяну підтримку, на яку справедливо заслуговують. Поки ще не пішли від нас…

Тамара ТРЕТЯК, "ІЗ"