У той мирний час ми часто грали у війну: проводили навчання, вчилися діяти в умовах, коли ворог застосує ядерну зброю. Тепер треба було застосовувати набуті знання, але ніхто з нас, штудіювавших цивільну оборону і правила дій у випадку застосування ворогом зброї масового знищення, не міг і припустити, що знання доведеться застосувати у боротьбі не з агресором-супротивником, а з «мирним атомом».
Воно й не дивно, адже, за розставленими на той час офіційною пропагандою акцентами, те, що сталося у Чорнобилі, могло трапитися де завгодно, але не в нас. Тому, зрозуміло, багато хто так і не знав, як користуватися приладами дозиметричного контролю, як захищатися від невидимого ворога - радіації. А замість того, аби з перших годин трагедії залучити до роботи фахівців, які могли застерегти людей від отримання надзвичайно високих доз радіаційного опромінення, правляча комуністична партія з перших днів засекретила всю інформацію щодо аварії та опромінення не тільки від особового складу, який першим опинився на місці аварії, але й від усього цивільного населення...
З того часу, жадібно вивчаючи всю доступну інформацію про чорнобильське лихо (а це і спогади, і архівні документи), я все більше переконуюся: наше невігластво щодо дій у випадку аварії на атомному об’єкті, доповнювала безпорадність периферійного (за статусом Москви) українського уряду, який навіть в екстремальних умовах атомного вибуху не мав елементарних повноважень для якнайшвидшої локалізації катастрофи та недопущення масового опромінення людей. Вони й сьогодні підбурюють оповісників, які віщають з трибун різних міжнародних форумів про чорнобильську трагедію, розповідати про те, що її наслідки значно перебільшені та драматизовані нинішньою українською владою.
А тоді аж вісім годин транспорт і люди очікували напоготові на дозвіл виїхати із зони підвищеної радіації. Рішення про евакуацію населення Прип''яті було схвалене урядовою комісією аж 27 квітня о 12-ій годині. Після отримання команди до понад 1100 автобусів і трьох спеціальних потягів на 1500 місць почали сходитися дорослі та діти. І - знову чергове зволікання: ще дві години напруженого чекання на чергове "рішення", що продовжило перебування в епіцентрі опромінення майже 50 тисяч людей. Евакуацію жителів Прип''яті почали лише о 14-ій годині 27 квітня 1986 року.
Тим часом чорнобильська чума розповсюджувалася країною. Через три дні після вибуху підвищений радіаційний фон зареєстровано у Житомирі (у 10-20 разів вище норми), Рівному (майже в 10), у Львові та Києві (у 2-3 рази). Різке підвищення гамма-фону фіксувалося на дорогах, транспорті, хутрі тварин, водоймищах у радіусі ста і більше кілометрів від ЧАЕС. Ситуація погіршувалася кожної години і вимагала негайної реакції з боку влади. Але її не було - все уповільнювалося тим, що кожен крок треба було погоджувати з десятками, а то й сотнями чиновників у Москві, де з цинізмом (що межував із підлістю), закриваючи очі на трагедію, замовчували її, вибілюючи свій імперський авторитет перед світом...
Гортаю документи, на яких довгі роки стояв гриф „таємно”. І хоч сьогодні з цих документів знято імперське табу, але, на моє переконання, воно продовжує ще діяти на тих, хто за службовим обов’язком мусив коритися наказам – всупереч здоровому глузду і совісті. Та й чи проснеться та совість тепер, напередодні чорнобильських слухань у Верховній Раді, яка з цієї причини на декілька днів продовжила свою роботу в старому складі?
Отже, 1 травня з грифом “таємно” у ЦК КПУ надійшов лист із МЗС СРСР, у якому повідомлялося про зустріч 30 квітня з послами іноземних держав у зв''язку з аварією на Чорнобильській атомній електростанції, що тривала до опів на третю ночі. Після цього до Києва надійшли цинічні і, як на мене, злочинні по суті своїй рекомендації, що звучали, як наказ: "На основе сообщений Совета Министров СССР необходимо убеждать иностранцев, что последствия аварии не представляют опасности для ихнего здоровья. Ставится задача исключить выезд за границу заболевших людей с тем, чтобы не позволить нашим врагам использовать случайные факты в антисоветских целях". 2 травня, під час засідання урядової комісії, було прийняте ще одне аналогічне рішення: "В связи с телеграммой ВОЗ с предложением о помощи - дать вежливый отказ".
А на цей час уже понад півтори тисячі людей, які отримали надзвичайно високі дози опромінення (половина з них - діти), потребували термінової медичної допомоги.
Там, де стрілки приладів зашкалювали...
Ті перші дні у майбутній Чорнобильській зоні запам''яталися мені на все життя. У провінційному квітучому райцентрі неподалік реактора вражала кількість людей у погонах. Чи виправдано їх тримали в зоні лиха, причому не день-два? Ніхто з нас тоді не усвідомлював наслідків перебування в епіцентрі катастрофи для свого здоров’я, а більше ніхто про них не попереджав. Були там не лише співробітники міліції, тим сила-силенна військовослужбовців. По петлицях здогадався, що то були сапери, льотчики, військовослужбовці хімвійськ і військові медики.
У ту ніч мене, виконуючого обов''язки заступника начальника лінійного відділу внутрішніх справ на залізничній станції Київ-Пасажирський, розбудив телефонний дзвінок помічника оперативного чергового. Коли прибув на службу (а була десь третя година ночі), іноземні радіостанції вже повідомляли, що на Чорнобильській АЕС, розташованій за 80 км від Києва, стався вибух, виникла пожежа, є руйнування та травмовані люди.
З відділу я повернувся на вокзал. У залах очікування ми виставили пости. Лише під ранок надійшло повідомлення про те, що на Привокзальну площу прибула колона автобусів із Прип''яті. Де знаходиться це місто - навіть не уявляв. У автобусах в основному були жінки і діти. Від них ми вперше почули правду: місто Прип''ять - безпосередній сусід ЧАЕС, на якій виникла пожежа, є руйнування. На місце аварії прибувають пожежники з усієї Київської області. Хтось навіть сказав, що в місті радіоактивний фон у кілька десятків разів перевищує допустимі норми.
Тепер було зрозуміло: у Прип’яті – не жарти. Тож почали самостійно активізувати роботу. Потіснили відвідувачів у залі „Інтуристу” і „Кімнаті матері та дитини”. Черговий по вокзалу зателефонував своєму керівництву і до міськкому партії – прибулих розмістили в розташованих поруч готелях.
Для прип’ятчан на вокзалі виділили окрему касу. Виявилося, що в декого немає грошей. Тоді ми почали садити людей у потяги без квитків. До ранку на станції з''явилися дозиметристи із солідного НДІ. Вони були здивовані напливом автобусів (адже офіційної евакуації Прип''яті ще не було). Перевірку дозиметром почали з нас - мундири „фонували”, стрілки приладів зашкалювали. Після цього логічно постало запитання: звідки стільки радіації. І це при тому, що ми тільки допомагали носити речі та дітей. Виміри, зроблені в залах очікування і на одязі прип’ятчан, значно перевищували норму. Повідомивши, що людей необхідно мити і переодягати, а кімнату чергового міліції дезактивувати, працівники НДІ залишили вокзал.
27 квітня прибув на роботу. На мене вже чекала телетайпограма, в якій пропонувалося заступнику начальника лінійного відділу із шістьома співробітниками на авто прибути на станцію Янів міста Прип''ять для забезпечення охорони громадського порядку. Заступник раптово захворів, тож вибору не було. Зі мною поїхали заступник начальника відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності майор міліції Валентин Троян, секретар комсомольської організації В''ячеслав Сморчков, інспектор карного розшуку лейтенант Микола Бондаренко, інспектор відділення охорони громадського порядку лейтенант Валерій Карпенко і сержант Валерій Журба з патрульно-постової служби.
Перший інструктаж у зоні - нам потрібно було змінити наряд міліції на станції Янів.
У нашому розпорядженні була станція, зал очікування, диспетчерський пульт і кімната лінійного пункту міліції. Що та навіщо охороняти на порожній станції – невідомо, однак наказ є наказ. Прийняли рішення: немає потреби всім отримувати опромінювання. Тому на станції залишився один офіцер - майор міліції Валентин Троян, а решта поїхала до Чорнобиля, на лінійний пункт міліції Дніпровського басейну. Зміна тривала по три години (були впевнені, що краще так, ніж усім разом опромінюватися).
У цьому контексті (а в зоні тоді я бував не один раз) доречно згадати ще про одне. Після кожної поїздки на станцію Янів, ми проїжджали через КПП «Копачі”, на якому наряд хімвійськ проводив дозиметричний контроль забруднення транспортного засобу. Після цього кожен раз доводилося нашу машину мити зовні. Якось я попросив дозиметристів перевірити авто всередині: виявилося, що фонові показники в чотири рази вищі, ніж на поверхні. Але хто на це тоді зважав?! Тисячі офіцерів і сержантів були добровольцями і на ліквідацію лиха їхали не за наказом, а за велінням серця. У більшості з них не було елементарних приладів дозиметричного контролю. Дехто отримав накопичувачі, показники яких (у більшості випадків) так ніхто і не фіксував. А якщо й були у когось старенькі прилади, які вже вийшли з армійського вжитку, то їм не вірили. Бо ті, хто мав би слідкувати за дозами опромінення, відразу все заперечували – неправда.
Наслідки героїзму
...Пройдуть десятиліття, перестане існувати держава, на вірність якій ми присягали – і вже тоді стануть доступні документи з усілякими засекречувальними грифами. Однак відома догма, слава Богу, діє беззаперечно: нічого не виникає з нічого, як і не зникає в нікуди безслідно. Все таємне колись стає явним. От тільки втраченого, на жаль, не повернути.
Я мав зібрати групу добровольців з числа співробітників Лінійного відділу внутрішніх справ на станції Київ-Пасажирський, де служив на день аварії. Оперативно зібрав добровольців, що бажали їхати в Чорнобиль (люди довіряли мені). А це – молодь. Пройшло 20 років і мене мучить сумління: все, що відбудеться з ними згодом, - на моїй совісті...
Навіть не усвідомлюючи складності завдань, які випали на їхню долю, молоді хлопці-міліціонери знали, що без наказу звідси не підуть. Він надійшов через три доби. А це були, без перебільшення, найважчі дні. Ця молодь хлопці не знала, куди потрапила. І, звичайно, багато років хлопці не здогадувалися, що їх, чесно і самовіддано рятувавших людей (у прямому розумінні цього слова), будуть цинічно дурити, розповідаючи казки про те, що отримані дози опромінення не перевищують допустимих норм і не шкідливі для здоров’я.
2 травня я повернувся додому. А було це так: коли мої добровольці почали відчувати симптоми якоїсь дивної недуги, у мене, як і в інших почалися приступи нудоти. Я зателефонував черговому по управлінню і доповів про це. Він, вислухавши мене, зробив висновок, що ми трохи «перебрали», але пообіцяв, що на всякий випадок повідомить медиків. Через п''ять годин, я знову зателефонував і він (уже іншим тоном) повідомив, що до нас виїхала заміна.
...Пробудження було важким. Біль розколював голову. Відкривши очі, зрозумів, що вдома. Піднятися не було сил. Напередодні, о п''ятій годині ранку, я повернувся з короткотермінового відрядження, в яке підняли по тривозі. Обдурити дружину, переконати, що був у на станції Тетерів, а не у Прип''яті, так і не вдалося. Зі станції Янів я телефонував додому. Зв''язок по всьому Чорнобильському району був відключений. Отож телефоністка повідомила дружині, що вона буде говорити зі станцією Янів, що поруч з реактором. Замість привітання - ми відбулися мовчанкою... Скупу правду про Чорнобиль кияни вже знали з „ворожих” голосів, які на весь світ трубили про радіаційну небезпеку в Чорнобилі.
ОЛЕКСАНДР НАУМОВ
